З проповіді Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія у тридцять другу неділю після Пʼятидесятниці
Проказа – страшна хвороба, яка у стародавні часи не мала лікування та прирікала уражених нею на повільне вмирання поза суспільством. Тих, хто мав проказу, виганяли з міст і селищ, щоби захистити інших від захворювання.
Ніхто не любить болю. Однак без нього ми були би у великій небезпеці, і наслідки прокази виявляють це. Бо через хворобу у прокажених руйнувався нервовий зв’язок, який відповідає за сигнал болю. Опіки чи обмороження, поранення чи інша шкода не завдавали хворому болю. Однак отримане тілом ураження не зникало. Навпаки – без болю людина не була здатна вчасно помітити поранення і не захищала себе від гірших наслідків.
Гріх, який увійшов у природу людини – це глибока, важка, успадкована від прабатьків хвороба. І коли не усвідомлювати цього, коли призвичаїтися до гріха і вважати його нормою свого життя, то він призводить до духовної нечутливості.
Тут ми можемо побачити певну дивну річ: святі, як ми знаємо з описів їхнього життя, усвідомлювали себе великими грішниками, в той час як злочинці, тирани, вбивці та інші явні грішники часто вважають себе цілком порядними і добрими. Причиною цього є духовна чутливість та вимогливість праведників до самих себе. Бо духовно здорова людина, коли піддається спокусі гріха, то відчуває біль від нього, який стає для неї спонуканням до покаяння та застереженням від примноження зла. І навпаки – чим більше людина віддається гріху, тим більше вона втрачає цю чутливість.
Прокаженим, яких Христос зціляє, Він наказує піти до священників, бо саме на них старозавітний закон покладав обов’язок засвідчувати, чи має людина на собі зовнішні ознаки прокази. Отже, і нам, коли ми хочемо знати, чи вільні ми від духовної нечутливості, чи не уражені ми духовною проказою – слід звертатися до духовних наставників та звіряти своє життя з визначеними духовними правилами.
Також слугують нам для цієї мети настанови святих отців і вчителів Церкви та приклад їхнього життя. Бо коли ми дивимося на явних грішників, коли бачимо приклад їхніх злих вчинків, то на їхньому фоні самі собі ми здаємося кращими, більш праведними. Але коли будемо порівнювати себе не з грішниками, а зі святими, коли будемо застосовувати до себе не уражену гріхами мораль світу цього, але чисті та незмінні заповіді Божі, євангельські настанови і загалом Передання Церкви Христової – то будемо бачити свої недоліки. Будемо відчувати духовний біль від своїх гріхів, а відтак отримаємо спонукання до виправлення. Бо як біль тіла спонукає нас шукати лікування, звертатися до лікарів та виконувати їхні приписи, щоби знову стати здоровими, так духовний біль, спричинений гріхом, повинен спонукати нас звертатися до покаяння, отримувати настанови від духівника та виправлятися.
Виникали єресі не у зовнішньому середовищі по відношенню до Церкви, але в самій її спільноті, хоча причиною багатьох з них були ідеї, взяті із зовнішніх людських помилкових мудрувань. Як хвороба людини вражає її власне тіло, так і єресі вражають тіло Церкви, намагаючись зсередини зашкодити йому. І щоби побороти їх, потрібні ті, хто свідчать вчення правдиве, апостольське, євангельське, чисте від гріховних мудрувань.
Сьогодні, дорогі брати і сестри, ми згадуємо пам’ять двох великих патріархів Олександрійських та отців Вселенської Церкви – Афанасія і Кирила. Перший був виразником і очільником тих, хто починав сміливу боротьбу проти єресі Арія, а другий боровся проти єресі Несторія. Арій був знаменитим і красномовним пресвітером в Олександрії, одним з провідних служителів місцевої Церкви. Несторій був архієпископом у Константинополі. Як вони самі, так і багато їхніх послідовників мали церковний сан, священичий і єпископський. І єресі, які ними поширювалися, були небезпечною хворобою в тілі самої Церкви, яка тривала довгий час і не зникла швидко чи сама собою.
Наполеглива праця православних богословів, викриття єретичних помилок через свідчення Вселенських соборів – Першого, в якому брав участь святий Афанасій, та Третього, який очолював святий Кирил – і подальший захист рішень цих соборів зрештою допомогли зцілити Церкву від єресей аріанства і несторіанства. Але в час земного служіння і Афанасія, і Кирила єретики звинувачували у викривленні істини, розривали з ними церковне спілкування, піддавали навіть прокляттям, використовували проти них силу мирської влади.
І в наш час ми бачимо подібну загрозу для Церкви, якою є лжевчення «русского міра». Воно наполегливо відтворює давні єресі маніхейства і гностицизму, бере за основу засуджене ще півтора століття тому вчення етнофілетизму та все це ставить на службу кривавій російській тиранії. Обожнюючи російську державу, вчення «русского міра» виправдовує криваві злочини, які ця держава здійснювала і продовжує здійснювати як проти інших народів, так і проти самих росіян.
Христос свідчить: «По плодах їхніх пізнаєте їх. Хіба збирають виноград з терня або смокви з будяків? … Не може дерево добре плоди погані родити, ні дерево погане плоди добрі родити» (Мф. 7:16,18). Хіба не бачать всі, хто ще зовсім не осліп, що плоди «русского міра» – злі, криваві, диявольські? Прямо зараз до всіх своїх попередніх злочинів, вже вчинених за роки війни проти України, російська держава додає новий злочин проти людяності, який нагадує блокаду нацистами Ленінграду в Другу Світову війну. Російська імперія зла не змогла за роки війни зламати опір українського народу своєю зброєю і своєю брехливою пропагандою, тож тепер має надію зламати нас, зануривши в темряву і зимовий холод.
Усі ці злочини російські релігійні провідники, і в першу чергу тамтешній патріарх, не просто виправдовують, а називають «священною війною»! Хіба таке вчення і такі дії не свідчать, що «русскій мір» – це антилюдська кривава ідеологія та небезпечне єретичне викривлення християнської істини? Ми переконані, що свідчать, і свідчать голосно!
Тому як святителі Афанасій і Кирил викривали та відкидали сучасні для них єресі аріанства і несторіанства, так і ми маємо обов’язок викривати і відкидати єретичне і злочинне вчення «русского міра». Ми бачимо, що Московська патріархія та багато її союзників у цілій Церкві подібні до хворих на духовну проказу – вони не відчувають болю від примноження гріхів та лжевчення. І це спонукає нас знову і знову, спираючись на Євангеліє і святих отців, свідчити їм про їхню глибоку хворобу та закликати до пошуку лікування і очищення. І хоча за людським міркуванням хвороба «русского міра», як у давній час проказа, може бути для когось невиліковною, ми все одно віримо, що за милістю Божою навіть прокажені можуть очиститися і стати здоровими. Амінь.