Вічна пам՚ять усім, в Україні голодом замореним

Пам’ятати дуже важливо, навіть необхідно. Без пам’яті людина – ніби відірваний листок, загублений у просторі й часі, безпорадно гнаний вітрами в різні боки. Пам՚ять визначає самосвідомість кожного з нас, вона є тим містком, що сполучає наше минуле з сьогоденням, дає розуміння, хто ми є нині, підказує, як повинні діяти. Подібно й пам՚ять колективна, народна, національна – визначає, хто ми є як народ, чого прагнемо, за що боремось, чого маємо уникати і з чим не повинні миритися.

Пам՚ять про замордованих голодом наших земляків потрібна нам зараз не лише для виявлення жалю і співчуття за мільйонами жертв тогочасної трагедії, організованої та спланованої в минулому столітті кремлівським сталінським режимом, не лише для засудження цього злочину геноциду – масового вбивства українців, але й для того, щоби усвідомити: тодішня війна проти українського народу з боку кремлівської тиранії не завершилась, вона продовжується і досі вбиває.

З того самого Кремля, в якому у ХХ столітті Сталін та його поплічники прирікали на смерть мільйони українців – тепер, у ХХІ, продовжують віддавати накази, які щодня вбивають наших братів і сестер. Як тоді у волелюбному українському народі кремлівські вожді бачили загрозу своїй тоталітарній владі – так і тепер без панування над Україною їхні ідейні спадкоємці не бачать власного майбутнього.

Війну Сталіна нині продовжив Путін. Тоді голодомор був однією з форм геноциду щодо українського народу. Причому, не один голодомор, бо їх, свідомо спланованих більшовицькою владою, штучних масових голодоморів на території України було щонайменше три: в 1921-1923, 1932-1933 та 1946-1947 роках. Тоді, окрім штучного голоду, українців винищували й іншими способами – знищенням культури, освіти, мови, Церкви. А потім ці всі злочини сховали ще на кілька десятиліть під тотальною брехнею, мовчанням, залякуванням.

Це робилося, аби стерти нашому народу пам՚ять. Не вдалося: пам՚ять українців про ті страшні події – у наших сьогоднішніх вчинках, у наших діях, у нашій боротьбі проти того самого ворога. Як не намагався цей ворог нас знищити і зламати, завдяки живій народній пам’яті його плани не здійснилися. І поки ми пам’ятатимемо, зберігатимемо правдиву історію нашого народу, знатимемо своїх справжніх ворогів і союзників, свої корені, історію, мову, батьківську віру – український народ існуватиме.

Голодомори – страшні, трагічні події в нашій історії. Це болючі рани в наших серцях та в нашій історичній памʼяті. У спільній молитві згадаймо усіх братів і сестер наших, хто загинув голодною смертю, ставши жертвою репресій кремлівського тоталітарного режиму. Хай пам’ять про всіх невинно закатованих згуртує нас, живих, дасть нам силу та волю, мудрість і наснагу для зміцнення сил, аби протистояти злодіянням нинішнього кремлівського режиму на нашій, Богом даній, рідній землі.