З проповіді Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія у двадцять другу неділю після П’ятидесятниці
Сьогодні ми з читання Євангелія через притчу про багатого і Лазаря чуємо нагадування про таку відповідальність за вчинки у житті, яка не поширюється лише на цей світ, але сягає вічності. Світ цей є тимчасовим. Кожна людина приходить в буття тут, на землі, але у певний час відходить зі світу цього, бо тіло помирає, а душа продовжує життя у потойбічному існуванні, в очікуванні загального воскресіння і майбутнього віку.
Смерть для людини не є природним явищем, адже Бог сотворив нас здатними до вічного життя. Однак людина помирає, бо це є наслідок першого гріхопадіння та відпадіння людства від Бога. Тому хоча ми усвідомлюємо неминучість смерті, вона все одно сприймається нами як зло, як горе, як велика біда, якої ми хочемо уникнути.
Достатньо трохи глибше замислитися над таким ставленням до смерті, щоби усвідомити його небезпечність і безглуздість. Бо замість того, аби готуватися до часу смертного і діяти з усвідомленням особистої відповідальності за вчинки, людина вважає достатнім просто не думати про майбутнє. Це все одно, що заплющити очі, коли бачиш небезпеку, і думати, що коли небезпеки не видно, то її вже нібито і нема.
Почута нами притча, як і загалом Божественне одкровення, свідчать, що такі думки є глибоко помилковими. Смерть тілесна не завершує буття людини, але означає лише перехід у інший, духовний світ. В тому світі душа продовжує жити, бо вона безсмертна, продовжує усвідомлювати все, продовжує розуміти та відчувати. А тому душа, хоча там і не з’єднана вже вона з тілом, все одно здатна відчувати блаженство, коли вона перебуває близько до Бога, або відчувати муки та страждання, коли вона через гріхи свої віддалена від Нього.
Але це свідчення про майбутнє воскресіння всіх померлих є для нас не лише радісним сподіванням. Бо наше знання про воскресіння мертвих нерозривно сполучене зі знанням про особисту відповідальність кожної людини за плоди свого життя. І саме про цю відповідальність нагадує нам почута нині притча.
Тому, дорогі брати і сестри, життя наше тут, на землі, є не лише часом, коли ми робимо свої повсякденні справи, вирішуємо проблеми, що виникають, долаємо виклики. Це є час, коли ми через наші вчинки, добрі або злі, готуємо нашу власну вічність. Від того, як ми використаємо ці дні, роки та десятиліття життя, залежить, яким буде наше вічне буття – блаженним біля Бога чи стражданням у пеклі, де визначене місце покарання для диявола і слуг його.
Тому коли хочемо мати вічне життя блаженне, а не бути осудженими за гріхи наші, то маємо слухати слова пророків та заповіді Господа нашого Ісуса Христа, слухати Божественне одкровення і вчення Церкви, яка пояснює його. І нехай Господь допомагає нам уникнути долі безумного і немилосердного багача, але дає нам все необхідне, щоби ми увійшли у Його Небесне Царство. Амінь.